Лесь Танюк помер від раку шлунка

Сьогодні на Байковому кладовищі в Києві поховають режисера театру й кіно, колишнього нардепа 77-річного Леся Танюка. Його не стало 18 березня.

Леонід Степанович боровся з раком шлунка. Переніс кілька операцій. Останню — 1 січня у Феофанії. Видалили частину шлунка й підшлункову залозу.

— Танюк не міг уже їсти нормально. Але він ні на що не жалівся, — розповідає про останні дні митця літературознавець 75-річний Микола Жулинський. — До кінця думав про творчість. Опікувався своєю книгою поезій і перекладів, яка має вийти у видавництві Смолоскип. Нікому про хворобу не говорив.

Лесь Танюк народився 7 серпня 1938 року в родині вчителів у селі Жукин на Київщині. Дитинство провів із батьками в концтаборі у Німеччині. Після повернення їм не дозволили жити в Києві. Танюки переїхали на батьківщину батька, у місто Луцьк. Вищу освіту здобув у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого за фахом Режисер театру й кіно на курсі Мар'яна Крушельницького.

— На мене справила величезне враження книга, яку Танюк написав про свого вчителя Мар'яна Крушельницького, — говорить 62-річний Олексій Кужельний, художній керівник театру Сузір'я. — Коли людина у зрілому віці пригадує свого вчителя і віддає йому належне, це ознака високої культури.

За монографію Мар'ян Крушельницький: Школа образного перевтілення Танюка висували на Шевченківську премію. Але він її не отримав.

У 1959–1960 роках Танюк став одним із засновників Клубу творчої молоді в Києві та був обраний його першим президентом.

— Із цього клубу почався інтелектуальний супротив радянській владі, — розповідає режисер і письменник 68-річний Богдан Жолдак. — Діяв він на базі Київського театрального інституту. Потім клуб розігнали. 1965 року Лесь опинився в Москві. Там він уник репресій.

У радянській столиці він ставив спектаклі у МХАТі, Центральному дитячому та інших театрах. Вистави Леся Танюка відзначали дипломами, висували на Державну премію СРСР, вивозили за кордон, але він сам залишався невиїзним.

1968 року його звільнили з Центрального дитячого театру за підпис листа на захист дисидентів Олександра Гінзбурга та Юрія Галанскова. Вистави заборонили. 1986-го, через місяць після Чорнобильської катастрофи, Танюк повернувся в Україну на посаду головного режисера Київського молодіжного театру. Звідти його після серії протестних театральних вечорів звільнили без права працювати в театрах за невідповідність посаді.

1992-го його обрали головою Всеукраїнського товариства Меморіал ім. Василя Стуса. Був членом трьох творчих спілок — письменницької, кінематографічної й театральної.

Леонід Степанович поставив понад 50 спектаклів. Він — режисер фільму Десята симфонія, автор серії телефільмів про Розстріляне Відродження.

Танюк викладав режисуру в Київському університеті театру, кіно й телебачення ім. Карпенка-Карого. В коридорі університету поставили його портрет. На столі, застеленому чорною скатертиною, горить лампадка і стоїть ваза з чотирма гвоздиками.

Лесь Танюк понад 50 років прожив у шлюбі з мистецтво­знавцем Неллі Корнієнко. Їхня донька Оксана — театрознавець. Онук Іван — науковець.

Був народним депутатом п'яти скликань

— Перший парламент був найкращий, — говорив Лесь Танюк. — Комуністів було більше. Проте вони нас боялися і йшли за нашими гаслами. В наступний парламент прийшла молода комуністична гвардія на чолі з Петром Симоненком. Побільшало марксистської тріскотні, а діла стало значно менше.

Танюк — один із засновників Народного руху України. Вийшов із партії ­2009-го через суперечку з тодішнім головою Борисом Тарасюком. Мовляв, той склав список кандидатів до Верховної Ради лише зі своїх людей. Через це Лесь Степанович відмовився йти в парламент. Був народним депутатом п'яти скликань.

— Найбільше спогадів про Танюка в мене з виборів 2002 року в Полтаві, — розповідає колишній народний депутат 51-річний Тарас Чорновіл. — Шукаємо, де перекусити. Підходимо до якоїсь піцерії. Бачимо — всі написи російською. Лесь каже: Тут їсти не будемо, але проведемо виховну роботу. Заходимо, оглядається. Підходить керівник. Танюк каже: Хотів би замовити для всієї нашої ­команди 25 піц. Ой, а у вас меню російською. Ні, не хочу замовляти. І пішов. Говорив, що тепер там подумають, чи варто переписати меню українською. У такому стилі й були всі його дії. Трохи взяте з театру, трохи з людської психології.

Вийшли друком 38 томів щоденників

Вів щоденники. Описував кожен свій день із 16 січня 1956-го. Є записи українською, ­російською й німецькою.

— Можу писати й іншими мовами, але поки що не було необхідності, — розповідав Танюк. — Потяг до мов у мене в крові. Німецькою став вільно говорити в концтаборі, куди всією сім'єю ми потрапили під час фашистської окупації. Нас, трьох дітей і батьків, розлучили, розкидали по різних місцях. А до того мама роздала нам по томику поезій Пушкіна, які вона возила із собою, ховала в речах. За цими книжками вона й знайшла нас. Тепер ці томи, видання 1937 року, зберігаються в моїй домашній бібліотеці, яку ще дід починав збирати.

Друком вийшло 38 томів щоденника. 217 машинописних і рукописних томів зараз стоять на полицях у квартирі Танюка.

— Не склалися в мене відносини із сучасною технікою. Дружина Неллі Корнієнко працює за комп'ютером, намагалася й мене привчити. Навіть подарувала на день народження ноутбук. Але ми з ним так і не подружилися. Вирішив не зраджувати вірного друга — друкарську машинку. А за старих часів у мене їх було кілька: одна для самвидаву, друга — для листів на захист товаришів, яких у ті роки назвали дисидентами, на третій я друкував щоденник. На четвертій — те, що передавалося до закордонних видань, на п'ятій — п'єси й театральні матеріали. Можу за ніч надрукувати 20–30 сторінок без виправлень. Тож нові технології мені без потреби.