Вечером в Москве: 
Аутсорсинг слід запровадити на митниці, у податковій службі, у прокуратурі, в судах
Опитування на Facebook відбиває лиш думку певного середовища. Можемо припустити, що реальна кількість прихильників і противників пропозиції Садового істотно не відрізняється від кількості прихильників і противників призначення іноземців на державні посади. За даними фонду Демократичні ініціативи та Центру ім. Разумкова з липня 2015 року, суспільство розділилося тут порівну: Однакова кількість опитаних – по 42 відсотки – підтримують і не підтримують такі кадрові рішення. При цьому на Заході та в Центрі переважно виступають за, тоді як на Півдні, Сході та Донбасі – скоріше не підтримують.
Результат гіпотетичного референдуму, отже, залежав би від кільканадцяти відсотків громадян, які не склали поки що однозначної думки з обговорюваного питання. Вони все ще очікують переконливих аргументів з обох сторін.
Аутсорсинг, як пояснює Вікіпедія, це передача компанією частини своїх завдань або процесів стороннім виконавцям на умовах субпідряду. Саме слово є американським неологізмом, витвореним із трьох складників: out resource using, що означає дослівно використання зовнішніх ресурсів. У нас цей термін прижився насамперед у сфері інтернет-технологій. Тут наші фахівці найчастіше знаходять західних працедавців і майже західні зарплати, не покидаючи своєї країни чи навіть власного помешкання.
Головна мета аутсорсингу, до якого вдаються західні фірми, – це зниження виробничих видатків. По-перше – завдяки використанню дешевшої робочої сили. А по-друге – за рахунок вузької спеціалізації, в якій такі фірми виявляються ефективнішими.
Аутсорсинг поширений не лише у галузі ІТ-технологій чи в інших наукомістких субпідрядах, а й у традиційних послугах. Наприклад, ледь не всі книжки діаспорного видавництва Сучасність друкувалися свого часу в Гонконгу, голлівудські масовки знімаються в Чехії чи Румунії, а московські телесеріали – у Києві. До аутсорсингу вдаються й західні уряди: досить поглянути хоч би на так звані візові центри в нашій столиці, що функціонують фактично як звичайні поштові скриньки – непомірно дорогі, щоправда. Їхнє завдання – переправити зібрані документи до Варшави чи Куала-Лумпура, де польський або малайський службовець оцінить благонадійність українського апліканта й видасть йому або ні британську візу. Але в обох випадках отримає належні йому відсотки з аплікаційних 100 фунтів.
Тому передача національної митниці міжнародному підряднику не є чимось надзвичайним. Щонайменше півсотні країн вдавалися до цього або й зараз роблять таким чином. От тільки йдуть таким шляхом не задля здешевлення процесу, адже платити чужим доводиться значно більше, аніж своїм. А для того, щоб приборкати несамовиту корупцію. Всі ці країни належать до найкорумпованішої частини третього світу. І погоджуються на такий аутсорсинг не з власної волі, тобто не з волі своїх злодійкуватих вождів, а під тиском міжнародних спонсорів. Адже рано чи пізно ті втомлюються наповнювати своїми кредитами бездонні діжки місцевої клептократії.
Чи досягло вітчизняне чиновництво невиліковного рівня здодійкуватості – сказати важко. За даними Transparency International, Україна посідає за рівнем корупції 130-те місце серед 168 країн. Перед нею – не лише всі європейські держави, а й чимало з Азії, Африки й Латинської Америки – від Ботсвани (28-ме місце) й Руанди (44-те) до Танзанії (117-те), Сьєрра-Леоне (119-те) і Мадагаскару (123-тє). Цей показник, однак, не цілком об'єктивний. Він залежить і від загальних настанов та очікувань населення, і від типу корупції та міри її інституалізації, і від висвітлення чи приховування проблеми в мас-медіа.
”Cуб’єктивне сприйняття корупції в країні високе, а довіра до державних органів близька до нуля, можемо припустити: українці відносно легко сприймуть передачу найкорумпованіших інституцій, на зразок митниці, міжнародним підрядникам”, – вважає публіцист Микола РЯБЧУК. Художник Володимир Казаневський бачить це так
Суб'єктивність показника у випадку України очевидна. Лише 8 відсотків співгромадян погоджуються, що корупція після зміни режиму зменшилася, за даними опитування Інституту Горшеніна торік у лютому. Натомість 24 відсотки заявили про її зростання і 61 відсоток – що залишилась такою самою. Насправді, корупційні схеми за часів Януковича були незрівнянно масштабніші. То була вже й не корупція, а цілковите опанування держави мафійною зграєю й перетворення майже всього в ній – включно з бюджетом – у приватну власність однієї сім'ї. Однак більшість тогочасних схем залишались невидимі. Сьогодні ж вони є ледь не в усіх чільних медіа. Мало не щодня довідуємось про нові схеми й факти кумівства серед урядовців і приховування ними доходів, про арешти поліціянтів, митників, працівників СБУ. Це створює відчуття розгулу корупції. А до нього додаються завищені й природні для кожної революції сподівання швидкого успіху та неминучі розчарування-роздратування від того, що все йде не так, як хотілося-мріялось.
Саме тому, що суб'єктивне сприйняття корупції в країні високе, а довіра до державних органів близька до нуля, можемо припустити: українці відносно легко сприймуть передачу найкорумпованіших інституцій, на зразок митниці, міжнародним підрядникам. Для цього треба лише підтвердити: партнер – авторитетний, і подати обґрунтовані розрахунки сподіваних зисків від аутсорсингу.
Націоналісти за цих обставин згадають про національну гордість і про національний суверенітет, яким не можна поступатися – хоч би й ціною довічного перебування у суверенних африканських злиднях. Особливо – якщо їх при цьому ще й проспонсорують суверенні вигодоотримувачі корупційних схем і тіньових потоків.
А тим часом Україна втрачає щороку на самих лише митних шахрайствах десятки мільярдів. Тож запровадження аутсорсингу бодай у цій галузі дало б державі відчутну економію коштів, обмежило б корупційні можливості в інших сферах і дозволило б сформувати під зовнішнім наглядом когорту високопрофесійних і добре оплачуваних державних службовців.
Серед кількох авторитетних міжнародних компаній, які займаються митним аутсорсингом, найвідомішою і найбільшою є, здається, швейцарська Sociеtе Gеnеrale de Surveillance (Співтовариство контролю й нагляду) зі штаб-квартирою в Женеві та майже двома тисячами офісів і лабораторій по світу. Заснована 1878 року у французькому Руані молодим емігрантом із Латвії Генріхом Ґольдштюком, фірма займалася первісно сертифікацією – кількісною і якісною – експортованого збіжжя. Поступово розширила поле діяльності на інші країни, сертифікуючи імпорт-експорт і надаючи страхові гарантії перевізникам.
Головний капітал фірми – репутація. Щоб здобути й утримати довіру клієнтів, вона мусить демонструвати абсолютну надійність та безсторонність. В останні десятиліття її працівники вляпал ...
)
){kind=avatar}
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
)
- Если Вы заметили ошибку, пожалуйста, выделите её мышкой и нажмите Ctrl+Enter
|
Выделите любой фрагмент прямо в тексте статьи и нажмите Ctrl+Insert
Мы весьма признательны всем, кто использует наши тексты в блогах и форумах. Пожалуйста, уважайте труд журналистов: не перепечатывайте в блогах статьи целиком (они всегда доступны по этому адресу), не забывайте ставить ссылки на полный текст на нашем сайте.
|
||||
